Класне керівництво
НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ
ЗАСОБАМИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ
Людське безсмертя з роду і до роду
У вись росте з коріння родоводу,
І тільки той, у кого серце чуле
Хто знає, береже минуле
І вміє шанувать сучасне –
Лиш той майбутнє вивершить прекрасне!
Іван Огієнко
1. Структура національного виховання.
На сучасному етапі розбудови української держави важливого значення набуває формування почуття патріотизму, національної самосвідомості учнівської молоді як запоруки її активної участі в соціально-економічній діяльності. Тому навчально-виховний процес у навчальному закладі необхідно вибудовувати таким чином, щоб пробудити в учнів національні почуття, виховувати в них повагу і любов до свого народу, до його віковічних моральних та духовних здобутків, а також самоповагу й гордість за свою Батьківщину, і на цій основі формувати суспільно значущі особистісні риси громадянина України: національну свідомість, духовність, трудову активність, морально-етичну, фізичну, екологічну і правову культуру. Адже національне виховання включає в себе кілька складових. Цей складний і тривалий процес передбачає цілий комплекс організаційних, дидактичних, методичних, психологічних, виховних заходів. І рідна мова та література в цьому комплексі (разом з історією України та українознавством (народознавством) – не просто найголовніша складова, а й фундамент цієї ідеологічної системи.
2. Повага до своєї Вітчизни починається з рідного слова, літератури, історії рідного краю.
У педагогічній системі Костянтина Дмитровича Ушинського важливе місце посідало вчення про мету виховання, що визначалося ним як підготовка людини до життя та праці, як формування у людини почуття обов’язку перед народом та прищеплення людині патріотизму.
У вихованні дітей він значне місце відводив сім’ї та вважав вкрай необхідним родинне виховання. Найпершим обов’язком громадянина та батька сім’ї є виховання громадян, корисних для суспільства, – вважав учений. Окрім того, він приділяв велике значення мові народу, адже, його словами, «якщо вимерла мова в устах народу, вимер і народ». Педагог обстоював думку, що кожний народ має право мати школу рідною мовою, засуджував царизм за заборону вивчення української мови у школах на українських землях.
Про любов до своєї Батьківщини говорив таке: «Візьміть, наприклад, будь-якого швейцарця: він пише рідною мовою, абсолютно правильно говорить ясно і чітко, порозмовляйте з ним про Швейцарію, і він здивує твердим і надзвичайно детальним знанням своєї Вітчизни. Він не тільки відмінно знає її міста і містечка, її ріки, джерельця, її гори і підгір’я, фауну і флору, а й навіть більш-менш відомі руїни і пов’язані з ними легенди. Те ж саме помітите ви і в маленьких німців, англійців, а ще більше в американців». Це написано практично 140 років назад, але для України актуально і нині.
3. Проблема мови та мовлення у формуванні національної свідомості.
Учнівська молодь має усвідомити, що без оволодіння державною мовою неможливо стати повноцінним громадянином своєї держави, патріотом України та й просто інтелігентною людиною, кваліфікованим спеціалістом будь-якої галузі господарства.
Актуальними сьогодні є думки І. Огієнка та Василя Олександровича Сухомлинського про те, що до найважливіших ознак нації належить рідна мова, а з нею витворена культура, яка стає душею нації, її духом. Зокрема, В. Сухомлинський зазначав, що в руках педагога слово є могутнім виховним засобом, яке здатне піднести, звеличити людину в її власних очах, утвердити її патріотичну свідомість і громадянську гідність, на все життя відкрити в її серці невичерпні й вічні джерела любові до своїх предків.
4. Формування національно-мовної особистості.
Мовна особистість тлумачиться нами як сукупність пізнавальних, емоційних та мотиваційних властивостей, що забезпечують мовну компетенцію людини як носія певного національно-культурного простору. У цьому розумінні мовною особистістю є суб’єкт, мова якого якнайповніше відтворює культурну спадщину свого народу, що проявляється у вербальних і позалінгвальних елементах комунікації, мовних стереотипах, правилах етикету тощо. Тож перед викладачем-словесником постає важливе завдання: сформувати національно-мовну особистість, яка має володіти наступними уміннями та навичками: •виявляти інтерес до вивчення української мови, відчувати потребу у здобутті знань і виробленні комунікативних умінь; •створювати тексти, використовуючи різні мовні і мовленнєві засоби; •імпровізувати мовлення відповідно до ситуації спілкування; •будувати монологічний виступ, у тому числі дискусійного характеру; •користуватися різними стилями і типами мовлення; •уміти поєднувати репліки у процесі діалогу, розгортати діалог; •дотримуватися основних правил спілкування під час монологічного та діалогічного мовлення.
Ці завдання успішно вирішуються на уроках систематизації та узагальнення знань з основного курсу мови, а також на уроках розвитку мовлення, де учні удосконалюють власні мовленнєві вміння й навички, створюючи діалоги на запропоновану тему, готуючи виступи до дискусій, усні твори, роблять вправи з редагування текстів, виявляючи власну правописну та стилістичну грамотність.
5. Позаурочна робота як засіб формування національно-мовної особистості.
Розвиткові мовної особистості сприяє і позаурочна робота, спрямована на виховання учнівської молоді: •проведення предметних тижнів з мови та літератури; •святкування Міжнародного дня рідної мови та Дня української писемності; •українські вечорниці та літературні вечори ; •участь у мовних конкурсах імені П. Яцика та Т. Шевченка •участь в олімпіаді з української мови і літератури; •робота з організації учнівських поетичних проб пера. Ці форми роботи допомагають учителеві донести до учнів істину: «Рідна мова – це основа нашого буття, це те, що вирізняє нас у світовому соціумі серед тисяч народів, робить особливими, унікальними у своїй самобутності».
Таким чином, формування національно-мовної особистості на уроках української мови є необхідною передумовою для виховання національно свідомих українців.
6. Роль української літератури в національному вихованні.
•Літературній освіті також відводиться особлива роль у формуванні соціального й морального обличчя юних громадян нашого суспільства, оскільки література є могутнім джерелом національної духовності, своєрідним генетичним кодом, пам’яттю народу. •У художній літературі знаходять своє вираження його історія, його моральні цінності, ідеали, традиції, його ментальність, національний характер. •Оволодіння національною літературою – це шлях до досконалого оволодіння українською мовою. Адже першоелементом літератури є мова в її різноманітних стильових вираженнях. •Літературу сприймають як першооснову духовного та соціального розвитку суспільства. Цю істину підтверджено всім ходом людської цивілізації. Уроки літератури повинні стати основою патріотичної вихованості учнів, їхнього громадського змужніння, високої моральності та працелюбства, естетичної наснаги. Художня література спонукає учнівську молодь захоплюватися красою і самобутнім багатством рідної землі, національно-визвольною боротьбою українців, їхнім славетним минулим. •Нині відбувається активний процес дослідження творчості митців, чиї імена були безпідставно забуті , визначається їхнє місце в літературі свого часу і в духовній скарбниці сучасності. У цих дослідженнях й оцінці допомагають нам «Історія українського письменства» Сергія Єфремова, «Історія української літератури» Дмитра Чижевського, літературознавчі праці Михайла Грушевського, Григорія Костюка, Михайла Возняка та інших. •Національні і загальнолюдські цінності, відтворені в мистецтві, допомагають формуванню духовно багатої особистості, громадянина, що має високі етичні й моральні чесноти, шанує минуле, дбає про майбутнє свого народу, України. Навчальні програми, за якими працюють учителі-словесники, містять ряд змін як у структурному, так і в змістовому планах. У програмі з’явилися нові твори для текстуального вивчення і самостійного читання, нові списки творів для позакласного читання; передбачено також вивчення літератури рідного краю.
7. Роль програмових зразків української літератури в національному вихованні.
•Якщо попросити будь-якого українця назвати письменників і поетів української літератури, то першого, кого називають, – це Т. Шевченка. Усе життя і творчість його – високопатріотичний взірець служіння своєму народові. Вже близько двох століть його твори випромінюють такий потужний магнетизм, що людина негайно підпадає під його чари і переймається патріотичним горінням його душі. Виховання шевченківським словом не обмежується програмою 9 класу, адже згадуємо про поета, про його поетичне слово майже кожного уроку літератури. •Сучасна літературна освіта зорієнтована на вивчення літератури як мистецтва і як образного вираження духовного життя народу, а шкільна програма з літератури є часткою культури нації. Програма, її змістове наповнення – то віддзеркалення самого змісту літературної освіти учнівства. Тому так важливо, що за останні роки помітно змінилася палітра літературних творів, включених до програми. •Аналіз засвідчує, що твори української літератури, які вивчаються в старшій школі, є ефективним засобом патріотичного виховання учнів. Вагомих результатів учитель-словесник досягне тільки тоді, коли він має продуману систему роботи над формуванням національно-патріотичної вихованості учнів упродовж вивчення поетичних, прозових і драматичних творів художньої літератури. •Створена й апробована система роботи з питань патріотичного виховання під час вивчення творів Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, Т. Осьмачки, В. Сосюри, О. Гончара, О. Довженка, П. Загребельного, В. Симоненка, Л. Костенко, В. Стуса та інших письменників передбачає виховання любові до Батьківщини, рідної мови, історії та культури, почуття національної самосвідомості, господаря власної землі, повагу до славних синів і дочок України, шанобливе ставлення до культур усіх народів світу, відповідальність кожного за долю нації. •Таким чином, зміст Програми з української літератури в старшій школі підпорядковується головній виховній меті – формувати національно свідому, духовно багату особистість, здатну до самовизначення, самореалізації та самовдосконалення.
8. Методичний інструментарій на уроках української літератури.
•Методична система літературного навчання передбачає роботу, спрямовану на використання ефективних методів і прийомів, за допомогою яких в учнів виробляються певні судження й оцінки, удосконалюються вміння та навички самостійного аналізу літературного твору, постановки доступних для віку учнів проблем за темою тощо. •В основу системи патріотичного виховання на уроках української літератури потрібно покласти правдиве слово про свій народ, його споконвічне прагнення розбудовувати Українську державу. •Творчі зусилля кожного викладача мають бути спрямовані на те, щоб підвищити виховний рівень сучасного уроку та його творчий потенціал, створити оптимальні можливості для розвитку самостійного творчого мислення учнів, активізації їхньої пізнавальної діяльності, формування патріотичних почуттів під час вивчення літератури. •Тому національно-патріотичне виховання на уроках літератури має здійснюватися на основі проблемного вивчення художніх текстів, де є активна чи пасивна позиція героїв у ставленні до проблем національного відродження; їхньої системності, де домінантою є настанови до національного відродження. •Якісна зміна у викладанні української літератури сприятиме становленню і розвитку насамперед національно свідомої особистості, бо в почуттях і характерах учнівської молоді домінуватиме не космополітизм, а український патріотизм, бажання жити і працювати задля розквіту Української держави.
9. Збереження національних культурних цінностей – одна із центральних проблем у творчості вітчизняних письменників.
Образи рідного слова, (О.Олесь «О слово рідне…»), собору (О.Гончар «Собор» ), червоної калини (В.Стус « Ярій, душе» ), які символізують духовні набутки народу, порівняння мови з хлібом (Л.Костенко «Біль єдиної зброї»), що підносить національно-мовну проблему до рівня найвищих життєвих проблем, протиставляється картинам нищення культурних надбань українців, у відтворенні яких головну роль відіграють образи з негативним емоційним зарядом: Мина Мазайло, його дружина і дочка, тьотя Мотя (М.Куліш «Мина Мазайло»), Володька Лобода (О.Гончар «Собор»), біла стужа, чорні води (В.Стус «Ярій, душе…»). Ці образи уособлюють тих, хто втілює в життя антинаціональну політику або є прикладом духовної аморфності. Про таке психологічне явище, як розбрат між різними частинами українського народу, нехтування загальнолюдськими та народними морально-етичними нормами, що значно знижувало шанси національного відродження України, говоримо при вивченні оповідання М.Хвильового «Мати», роману Ю.Яновського «Вершники» (новела «Подвійне коло»), вірша В. Стуса «За літописом Самовидця». Засобами літератури повинні формуватися складники патріотичної вихованості, які ґрунтуються на життєвих стереотипах українського народу і узгоджуються з народними уявленнями про високі виміри морального, етичного, духовного, гуманістичного, відображають національний менталітет. Щоб художні твори посіли належне місце у формуванні складників вихованості патріотичних почуттів в учнів, на уроках української літератури необхідно моделювати ситуації, які сприятимуть розумінню учнями суспільно-політичних явищ, змальованих автором у творі, проводити аналогії із сучасністю; через мистецтво слова пробуджувати національну свідомість.
Говорячи про твори І. Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький», І.Багряного «Тигролови», О.Довженка «Україна в огні» та інші, слід показувати процес формування української національної ментальності під дією історичних факторів. У них відтворено причинно-наслідкові зв’язки між суспільними ситуаціями насильства та утвердження у психіці людини активного чи пасивного ставлення до проблеми національного відродження. •Характеризуючи період, що вивчається в портретах видатних письменників , варто назвати провідні політичні ідеї тогочасної влади і провідні політичні ідеї, які сповідували українські письменники. •Висвітлюючи біографію письменника, потрібно з’ясувати, як його політичні погляди вплинули на творчість, визначити провідні ідеї творчості того чи іншого автора в цілому. •Під час аналізу конкретного художнього тексту необхідно виявити оцінку, виражену автором у творі, аналізуємо політичну позицію героя, якщо він її має. Так, у поезії В.Стуса «О земле втрачена, явися…» образно виражене патріотичне почуття надзвичайної сили. Розкриваючи історію його написання , учитель має розкрити політичну причину появи твору: поет був політв’язнем радянської тюрми, засудженим як член забороненої правозахисної організації, поборником прав української етнічної нації.
10. Національна свідомість.
У викладанні літератури за останні роки зроблено чимало. Рідна література відкрилася перед учнями новими гранями як могутнє джерело української духовності, своєрідний генетичний код, пам’ять народу. Вона нерозривно пов’язана з національними і культурними традиціями. Це своєрідний художній літопис українців. Національний тип особистості виростає на ідеях національної філософії, народних ідеалах, традиціях, звичаях і обрядах, морально-етичних цінностях, тобто на культурно-історичному досвіді, здобутках народу впродовж багатьох епох. Схематично це можна зобразити так: • Географічне положення • Історія • Родина • Культура • Традиції, побут
11. Основні напрями патріотичного виховання на уроках української мови та літератури.
Таким чином, основними напрямами патріотичного виховання на уроках української мови, літератури є: •формування думки про суспільну значимість родини, про сім’ю, рід і родовід; •українознавство/народознавство/краєзнавство; •ознайомлення з явищами суспільного життя; •формування знань про історію держави, державні символи; •ознайомлення з традиціями і культурою свого народу.
Аналізуючи художні твори, учні починають розуміти, що рід і народ – складові одного духовного ланцюга. На основі зіставлення фактів історії та створених митцем художніх образів учні стверджують: народ є суб’єктом історії і її безстороннім суддею, а народ складається з багатьох родин. Отже, кожний є членом своєї сім’ї і водночас представником народу, відповідальним за його долю, історію, сьогодення і майбутнє, якого немає без минулого.