Есе

Моє покликання – вчитель

Мабуть, кожна дівчинка в дитинстві, граючи в школу, мріяла стати вчителем. Звісно, з роками бажання змінювалися, а разом із тим і омріяні професії. Дівчата вже хотіли стати стюардесами, продавцями, перукарями.

Тільки моє бажання залишалося незмінним: неодмінно стати вчителькою. Я з дитинства захоплювалася нашою першою «класною мамою». Вона була для мене ідеалом, я в усьому хотіла бути схожою на неї, бо бачила, що вчителька не лише працює з нами, а й живе нами, поділяючи радощі й смуток, злети і падіння. А коли у шостому класі до нас прийшла нова вчителька української мови і літератури Світлана Василівна, молода, енергійна, творча, я одразу полюбила її і цю навчальну дисципліну. З того часу вже сумнівів у мене не було: хочу бути вчителем української мови і літератури, тим паче, що цей предмет давався мені дуже легко, і я була відмінницею.

Одразу після закінчення школи я вступила до Харківського  державного університету ім.Каразіна на філологічний факультет. Так склалися мої життєві обставини, що після третього курсу мені довелося перейти на заочне відділення. Гадала, що все, на цьому моя мрія так і залишиться мрією. Але я помилялася. Саме з цього моменту розпочалося моє нове цікаве життя: мені запропонували посаду вчителя української мови і літератури в школі нашого міста. На той момент мені було всього дев`ятнадцять років! Були і страхи, і сумніви. Але я наважилася, і моя кар`єра вчителя була розпочата.

Учитель – важлива людина в житті кожного. Він працює з найціннішим – особистістю. І від того, який у вас учитель, залежить і те, як ви проведете свої кращі учнівські  роки. Тож учитель не тільки вчить, він допомагає, скеровує, виховує, підказує, шукає… Така доля вчителя. Бути вчителем - значить не просто знати свій предмет, а бути обізнаним у різних сферах життя, бути відкритою, небайдужою, люблячою людиною.

Навіть зараз, майже сімнадцять років потому, пам`ятаю свій перший урок, перше спілкування з учнями, неймовірне хвилювання. Запам`яталася і зустріч із колективом педагогів. Дуже тепло, по-родинному, вітали молодих спеціалістів. Турботлива і в той же час сувора директорка, дружні й творчі колеги. Мені не довелося наодинці пливти за течією, біля мене завжди були близькі мені по духу люди.

Школа - це дивовижна країна, у якій від допитливих дитячих очей заряджаєшся позитивною енергією. Від дитячого погляду неможливо приховати нічого. І тут головне бути щирою, щоб не поранити юні серця. Тут важливо постійно аналізувати власні дії, вміти «стати на місце учня». Мені подобається бачити посмішки на обличчях дітей, завжди приходити на допомогу у разі необхідності, спілкуватися, і, звичайно, перевіряти зошити, ставити оцінки в журнал. Енергія дитинства невичерпна. Нам, дорослим, треба лише направити її у правильне русло. Кожна дитина — це маленький всесвіт, і, правильно дібравши ключик, можна виховати особистість. А найбільшою нагородою для вчителя є досягнення його учнів, їх життя, і відчуття того, що ти допоміг становленню ЛЮДИНИ. Це прекрасно, коли вчитель може бути порадником, провідником і володарем скарбниці знань.

Мені пощастило бути не лише вчителем, а ще й класним керівником.

Пригадую день, коли вперше зайшла до цих дітей. Вони ще не знали, що я - їхня керівниця: поводилися неорганізовано, шумно, безглуздо. Мені одразу стало лячно: що я буду робити з цією неорганізованою масою? Потім я представилася, діти притихли, а я досі пам`ятаю перше запитання, яке поставив мені «найпроблемніший» учень класу: «А ви добра чи зла?» Мені одразу відлягло від серця. Я відповіла: «Добра, але вимоглива». З того часу між мною і дитячим колективом почав встановлюватися міцний дружній зв`язок. Відтоді минуло вже шість років, зараз мої вихованці вже в одинадцятому класі. Ми разом долаємо труднощі й радіємо успіхам.

В іншій професії я себе не бачу. Вважаю, що вчитель - це навіть не професія, а стиль життя. Мені цікаво не лише навчати дітей, а й виховувати в них національно-патріотичні почуття, любов до рідного краю, родини, вміння працювати, самостійно приймати рішення, бути добрими, чесними, відвертими. Обернувшись назад, гадаю: скільки учнів, яких я навчала, вже вийшли в доросле життя, скільки перевірено зошитів, скільки хвилювань, безсонних ночей… І в той же час радощів і щасливих днів було більше. На мою думку, учитель щасливий, коли бачить блиск у очах своїх учнів від успіхів і відкриттів. Ось уже майже сімнадцять років я працюю в школі. Це були різні роки: пошуків і роздумів, розчарувань і коливань, відкриттів, які перевернули все моє життя, протягом якого я навчаюсь. Навчаюсь увесь час, і мені це подобається. Мій девіз: «Учитель залишається вчителем, поки сам навчається». Зараз я можу з впевненістю сказати: я щаслива людина! Передусім тому, що постійно перебуваю в оточенні дітей. Я навчаю їх, а вони - мене. Мені подобається дивитися на світ очима дітей, знаходити в цьому радість і задоволення, постійно піклуватися про своїх учнів, нести за них відповідальність. Змінюються діти, змінююся і я разом із ними. Завдяки їм моя душа постійно залишається молодою.  І, мабуть, моє вчительське щастя в тій довірі, яку так щиро дарують мені дитячі серця. Ми часто вирушаємо у подорожі, організовуємо шкільні й класні заходи, концерти, беремо участь у різноманітних конкурсах. Нам комфортно разом.

Я вважаю, що вчитель – це моя стежина в цьому житті. Тільки в цій роботі я бачу себе, і не уявляю, як можна жити не бачачи ясних дитячих очей, лагідних усмішок, без радощі їхнім успіхам.  Це моє покликання.

Покликання – це не щоденна рутинна робота, це прагнення дати якомога більше, не вимагаючи нічого натомість. Кожного дня, прокидаючись вранці, я згадую посмішки своїх учнів, їх зацікавлені оченята, і хочу якомога швидше почути їх голоси, подивитися в ці очі. Бути вчителем в наш час – не завжди вдячна робота.  Багато молоді залишають школу і шукають «кращої» долі. Залишаються  тільки ті, які відчувають душею дітей, їх прагнення, мріють допомогти їм у житті. Це дуже тернистий шлях, на якому зустрічається багато перешкод, труднощів. І тільки коли ви розумієте, що нічого не можна порівняти з успіхами своїх учнів, їх впевненістю в собі, їх повагою та любов`ю, ось тоді ви знайшли своє покликання. Значить, ви вдома, і цей дім – школа.

Завтра настане новий шкільний день. Я знову прийду на урок, і на мене знову будуть дивитися очі моїх учнів…

Скільки буде ще дзвоників і уроків у моєму житті? Скільки б їх не було, я переконана,  що будь-яка праця, чи то велика, чи мала, якщо вона діє на користь суспільства, є благородною. І я щаслива, що в цій праці є й моя частка.

Пєвнєва Ганна Геннадіївна